Отже, протягом ХVІІІ ст. i татари, і турки, i росіяни називали сучасний Джарилгач – Терлаганом, така назва збереглася за островом аж до приєднання до Росiйської iмперiї, а сучасна назва – бiльш пiзнього походження. Але ж у багатьох книгах вказувалося, що "Джарилгач” у перекладi з татарської (чи тюркської) – "горiлий лiс” або "обпаленi дерева”. З видання в видання переказували iсторiю про те, як у середнi вiки татари, вперше ступивши на острiв, побачили згорiлi пнi, звідси й назва. Але, по-перше, нiхто з середньовічних авторiв не вказував, що на островi був лiс. Той же І. Тунманн писав: "Нiде немає також лiсiв, тiльки подекуди зустрiнеш чагарник”. По-друге, якщо на островi в Каркiнiтськiй затоцi горiли дерева, то що горiло на захiдному березi Криму, бiля села Водопiйне, де розташоване солоне озеро Джарилгач, площею 184 кв. км? І, головне, переклад "Джарилгач” як "горiлий лiс” надуманий, насправдi татарською "горiлий лiс” вимовляється як "яник орман”. "Джар” у татарськiй мовi – те саме, що i татарське слово "яр” i перекладається як "обрив”, а "iлга”, або "йилга” в перекладi "балка”, або "лощина”. Тобто "Джар-iлга” – це "обрив з лощиною”, росiйською "обрыв с оврагом”. У працi А. Скальковського "Опыт статистического описания Новороссийского края” (1850 р.) етимологiя Джарилгача походить саме вiд яру, або лощини.

На "…карте от Кинбурна до Перекопа…1788 г.” островів лише два – Тендра і острів без назви але майже з сучасними контурами Джарилгач, котрий має дві промоїни на косі, а сучасне озеро устричне з’єднується протокою з Джарилгацькою затокою. Вздовж берега від Тендри до Джарилгача напис "в сем месте могут быть линейные корабли”. О. Силин в книзi "Народ мiй є! Народ мiй завжди буде” вказує, що в кiнцi XVIII ст. на островi Джарилгач розмiщувався кордон Чорноморського козацтва, сформований з колишнiх запорiзьких козакiв.

Назва Джарилгач вперше вказана в атласi Росiйської iмперiї видання 1800 р. на картi Новоросiйської губернiї. Указом Імператора Олександра І, від 31 січня 1804 р., острiв Джарилгач наданий у власнiсть раднику комерції Вільгельму Рув’є. Як вказував А. Скальковський, Рув’є був найкращим французом, котрий займався розведенням мериносових овець у Криму i на косi Джарилгач. Загалом уряд надав Рув’є 100 тисяч рублів і 25 тисяч десятин землі як на самому острові так і на узбережжі. В  1808 р. Рув’є мав на острові 4 тисячі овець другого і третього покоління та 4 тисячі першого покоління з циганськими вівцями. Цього року на острові побував спеціальний посланець уряду А. Жерєбцов, котрий склав не дуже гарний для Рув’є звіт. Головною умовою російського уряду, що б Рув’є довів поголів’я в 1817 р. до 100 тисяч, і продавав їх за ціною не вищою 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю. До 1811 р. згідно звіту Таврійського губернатора, у Рув’є загалом було 18895 овець, з них: іспанських (трьох поколінь) – 8254, цигайських (першого покоління) – 4833, волошських – 5801, крім того 1509 кіз.  В 1820 р. лише на острові Джарилгач нараховувалося 37 тисяч голів кращих мериносів, з яких лише за вовну господар отримав 112 тисяч рублів.

Нащадками Рув’є були його зятя Р.О. Васал, К.І. Потьє та П.А. Марі, між якими були розподілені стада і землі в тому числі і острів. Станом на 1850 р. островом володіли всі троє спільно. Загальна кількість овець в той час була у Васала 60 тисяч, у Потьє і Марі по 30 тисяч. Для порівняння в той же час у Балтазара Скадовського овець було лише 10 тисяч. 

У першi роки ХІХ ст. на островi було встановлено навiгацiйнi знаки. На картi 1851 р. чiтко видно 4 знаки в глибинi затоки i 5 знакiв – на схiдному кiнцi острова. Острів Джарилгач дуже добре видно на карті частини Дніпровського повіту 1811 р., затока щоправда називалася Джариманлацька. Та найдетальніший план острова було складено землеміром Хорошевським в 1833 р.

Першi замiри глибини Джарилгацької затоки були зробленi в 1836 р. Чорноморською гiдрографiчною експедицiєю. На пiвнiчному березi Джарилгача була затока, яка ще в 1839 р. з‘єднувалася з Джарилгацькою затокою, пiзнiше протоку занесло пiском i утворилося озеро, на якому з 1846 р. збирали сіль.

В 1853 р. згадується, що від Тендри до Каркінітської затоки розташовуються 17 риболовецьких партій в яких працювало 264 робітника, про те скільки їх працювало на Джарилгачі або в Джарилгацькій затоці невідомо. Наприкінці ХІХ ст. рибопромисловець Сєріков орендував у Васала весь острів Тендра та прилеглі береги. Рибальські артілі Сєрікова рибалили і біля берегів Джарилгача, оскільки іншого монополіста там не було. 

У "Лоцiї Чорного моря” 1851 р. сказано, що на острiв "з материка через промоїну було перекинуто мiст, по якому  взимку переганяли отари овець, влiтку заготовляли сiно для них”. Крiм того, подано додатковi орiєнтири – церква в с. Красному, 3 будинки i копицi сiна на самому островi. Копицi сiна "пiдкажуть вам на деякий час напрямок коси i то тiльки влiтку, взимку худоба поїдає їх i, входячи (в затоку), весною залишається тiльки вдивлятися в маячнi знаки”. "Знайдену воду треба буде тягти впоперек коси на плечах кілька верст по багнистій мiсцевостi i потiм по обмiлинi до шлюпки, яку треба вiдтягувати досить далеко, якщо хочете вантажити воду”.

Цікаві епізоди часів Кримської війни 1854 р. пов’язані з островом Джарилгач. У вересні 1854 р. ворожі пароплави підійшли до Тендри. Губернатор наказав вивезти звідти все, що можна а решту спалити. 26 листопада 5 ворожих кораблів підійшли до острова Джарилгач. Губернатор наказав спалити сіно, а худобу відігнати з Джарилгача. Зять Васала Потьє оцінив сіно в 4650 руб., але земський суд встановив ціну в 800 руб. В січні 1855 р. з 76 скирт сіна на Джарилгачі перевезли на материк лише 24. Ворожа ескадра дійсно висаджувалася на острів за водою і використовувала сіно лише для розведення багаття. 25 травня 1900 р. газета "Юг” писала, що "Джарилгацька бухта… була відома навіть іноземцям, ще в кримську компанію там зупинявся об’єднаний ворожий флот.”

В лоції Чорного моря 1867 р. вказано, що "берег Джарилгацької коси можливо змінювався”, а на ст. 72 цієї ж лоції читаємо: "від конечності Джарилгацької коси до Сари-булатської пристані, Каркінітська затока для плавання не придатна”.  В 1893 р., на запрошення С. Скадовського, замiри глибини здiйснював викладач Херсонських морехiдних класiв, котрий з‘ясував, що за 57 рокiв вiдстань вiд материкового берега до острiвного збiльшилася на 213 метрiв.

В. Румель 1896 р. писав: "Джарилгацька коса являє собою мулову мiсцевiсть, обрамлену з усiх сторiн горбами. Особливостi пiскiв пiвнiчного берега коси в тому, що там, бiля самого морського берега, викопавши яму в 1,5-2 сажнi, можна мати чудову питну воду, котра тримається в пiску внаслiдок капiлярностi, якщо рити глибше, вода стає солоною… Восени, до кiнця росту, водоростi великою масою спливають на поверхню води i пристають до берега затоки, де пiддаються гниттю, особливо багато їх викинуто бiля Джарилгацької коси, де вони утворюють вздовж берега вал висотою до половини сажня”.

В 1902 р., на мисi Джарилгач, встановлено  Джарилгацький маяк, виготовлений у Парижi у вигляді білої залізної башти розкосої системи з центральною трубою. Висота його 24,4 м, вiн забезпечував видимiсть свiтла до 14,8 миль. В описі маяків і буїв Чорного моря за 1934 р. вказуються всі параметри Джарилгацького маяка. Координати 46^о 00’ та 33^о 04’. Маяк та будинки були побудованi за 200 м вiд моря, але берег вiдступав щороку приблизно на 1,5 м.

З 3 червня 1902  р. першим начальником Джарилгацького маяка був губернський секретар, або по-вiйськовому корнет, Володимир Олександрович Дунiн. Йому було призначено оклад – 591 рубель на рiк. У березнi 1903 р. на посаду начальника маяка призначено вiдставного колезького секретаря (тобто поручика) Аркадiя Павловича Чекова, котрий, ймовірно, перебував на цiй посадi до 1917 р., отримуючи, починаючи з 1907  р., 650 рублiв на рiк. 

М.Сарандiнакi в книзi "Крым путеводитель”, що була видана в 1914 р., вказував, що середня температура листопада на Джарилгацькiй косi +6° С, атмосфернi опади весною в районi Джарилгацького маяка – 75 мм, i така ж кiлькiсть опадiв на Джарилгацькiй косi влiтку.

На початку ХХ ст. на островi була велика кiлькiсть чайок, крячок, куликiв та качок, жителi села Красне займалися кустарним миловарiнням з яєць цих птахiв. На островi деякий час випасали верблюдiв С. Скадовського.

К. Паустовський так писав про Джарилгацьку затоку: "Бiля пiвнiчних берегiв Криму є своє "Саргасове” море. Називається воно Джарилгацькою затокою. Там зарослi зостери пiднiмаються восени з дна великими полями. Пароплави, потрапивши у них, намотують на гвинти великi клубки морської трави, зупиняються, кидають якорi i чекають допомоги. Всi береги затоки заваленi гниючою травою. Її гострий запах чути в степах за кiлометри. Зостера надає морськiй водi темно-зеленого кольору. Тiльки великi мiлини, де вона не росте, блищать у рiзних мiсцях островами свiтлої води. З щогли пароплава по кольору води можна накидати карту глибини пустельної степової затоки з її пiщанними островами, заростями комишiв i дикими птахами, що гнiздяться бiля зруйнованих маякiв”.